Леонід Володимирович Сєров народився 9 березня 1954 року у м. Львові. Освіта - технічна. Служив у Збройних Силах. Вірші пише з 1981 року. Друкувався в періодичній пресі. Автор колективного художньо – публіцистичного альманаху «Творче – Поділля» (Хмельницький, 2003). Леонід Сєров в 2006 році став переможцем Першого всеукраїнського поетичного вернісажу «Троянди й виноград», започаткованого сином Максима Рильського Максимом у співпраці з Українським фондом культури, який очолює Борис Олійник.
Ціную пісню, мов молитву
Ціную пісню, мов молитвуi В ній ще живе любов свята. Я з нею йду немов на битву, За правду йду, через літа. Вона в мені живе з колиски, З далеких тих юначих літ. В ній ніжна ласка материнська, В ній весь прекрасний, дивний світ. В ній у нелегкії години Шукаю все розраду я, В ній доброта й тепло родини І моя зоряна земля. Вона мов птаха легкокрила Летить крізь тернії в літа, Яка ж у ній могутня сила, Яка безмежна висота! Її в душі, немов молитву, Несу крізь днини і літа. Хотів би я на полі битви Із нею вмерти на устах. А потім знов – таки ожити, Злетіти в небо, наче птах. Співати, мріяти, радіти, Летіти з нею крізь літа. Як мало ми в житті нелегкім Красі присвячуєм себе, Хіба ж не радують лелеки, Що рвуться в небо голубе? Чи не хвилює нас до краю Веселий жайвориний дзвін? Чи нашу душу не торкають Дощі весняні грозові? І теплий вітер, що над полем, І перші котики верби, І сонця райдужнеє коло І ті стежинки і горби. І далечинь полів прозора, Що кличе душу на крило, Ранкові і вечірні зорі І наше ріднеє село. Хіба душа закам’яніла? Чи вщент зачерствіла вона? Й не відчуваєш, земле мила, Що вже прийшла давно весна. Що в небі плавають лелеки І спів пташиний звідусіль, Як жаль, що ми в житті нелегкім Не віддаєм себе красі.
* * *
За річкою червень виклепував коси, Й духмянії трави ложив на покоси, А вітер і сонечко трави сушили І з полем зеленим про щось гомоніли. Шуміло, плескалось зеленеє море І вітер на крилах летів на роздоллі, А червень духмяний виклепував коси Й світилися вогнями ранковії роси. І жайвір у небі дзвенів стоголоссям, І тихо під вітром тремтіло колосся, А червень духмяний ходив по покосах, Волошки віночком вплітав тобі в коси. За річкою червень виклепав коси По травах шовкових гуляв собі босим, А зорі у небі, мов очі світили Зі мною про щастя й любов говорили.
Волошка
Я зустрів у полі на світанні, Коли ледь розсіялась імла, Дівчину, що йшла у пору ранню Стежкою до нашого села. Волошкові очі усміхнулись, Усміхнулись лагідно уста, І до мене знову повернулись Молоді, щасливії літа, Повернулась юність легкокрила, Огорнула ніжністю й теплом, А душа, мов птаха, полетіла Вслід за нею, стежкою в село. Хто вона, не знаю ще і досі І в селі нікого не спитав, Очі сині, золоте волосся … Я її волошкою назвав.
Коментарi