Віктор Михайлович Панченко народився 24 січня 1961р. в смт. Вовковинці, що на Хмельниччині. Після закінчення восьмирічної школи навчався в Хмельницькому ПТУ, де здобув середню освіту. Трудову діяльність розпочав на Вовковинецькій меблевій фабриці. Після звільнення з лав Радянської Армії працював електрозварювальником у пересувній механізованій колоні селища Вовковинці. Учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Писати вірші почав з шкільної парти, його вірші друкувалися в газетах: «Подільські вісті», «Ровесник», «Республіканський щоденник», «Веселі вісті». Багато його поезій, новел, гуморесок надруковано в районній газеті «Вісник Деражнянщини».
День Перемоги й весна
Як кров, пломеніють тюльпани на сивім граніті, А Вічний вогонь золотить дорогі імена. Їм серце, вклонившись, б’є в дзвони: … «Та ні, ви не вбиті, Ви поруч із нами весною йдете по цім світі, Й живуть ваші мрії, як День Перемоги й весна!» О ні, ви не згаслі зірки, а згорівши у муках. Як вас на фашистськім хресті розіп’яла війна. Ви в дітях воскресли! Засяяли сонцем в онуках. В їх генах живете, як День Перемоги й весна! Живете, як докір камінним серцям в маскхалатах: - Вже досить лить кров – в чашу дружби налийте вина! … В сльозах ветеран … Та радіють його правнучата, Їм мир серце гріє, і День Перемоги й весна! … А сонце в блакиті вогнем незгасимим палає, І сяє в усмішках, в очах, виграє в орденах … Тож, хай нас лиш сонця заграва зі сну піднімає: Скоріш прокидатись! Як День Перемоги й весна!
* * *
Там далеко за полем, за білим, За лісами за чорними – ти. Я би голубом став сизокрилим, Щоб летіть в ті далекі світи. Там згубив я на вік свою мрію, Там моя нездійсненність бажань, Синьоока, як небо, надія, Що причина безсоння й бажань. Якби в мене були тії крила, - Без вагань я би рушив в політ, Бо хоч ти мене вже розлюбила, Та закрила для мене весь світ. Крізь сніги, заметілі холодні. Я б до тебе летів і летів. Хоч для тебе ніхто я сьогодні – Я забути тебе не зумів. Я би сів на твоїм підвіконні, І постукав у темне вікно, Скла б торкнулись гарячі долоні, Здивувавшись: «А що то воно?» І гарячий твій подих, всі квіти, Що зима малювала на склі, Захотів би в ту мить розтопити, Щоб побачить: «А що ж там в імлі?» І зустрів би я знов твої очі, Що як зорі на небі горять. Та не хоче Господь, жаль, не хоче, Тії крила бодай на ніч дать. Тож якщо у холодную днину, Голуб сяде під твоє вікно, Кинь йому хоч маленьку зернину, Та згадай те, що було давно. Може в серці твоєму проснеться Та весна що давно відцвіла … … То не голуб – душа моя б’ється У вікно і чекає тепла.
Материнське тепло
Хай вкриють скроні нам роки, Неначе снігом, сивиною, - До материнської руки Припасти хочеться щокою. Яка б не була доля зла, Журба, печаль та біль розтануть Від материнського тепла, Від ніжних слів: «Дитя кохане …» Долоні в мами, мов рілля, Труд поорав їх борознами, Та нас пригорнуть, як маля – І на душі зникають рани. Ми біль і жаль кладем на них, Гіркими падаєм сльозами, Та рідко так цілуєм їх, Аби зігріти серце мами …
Коментарi