Одяг українців

Нематеріальна культурна спадщина

Матеріали, зібрані працівниками бібліотек Деражнянської міської ЦБС Хмельницького району Хмельницької області

ТОЛОКА

Село Копачівка

Коли у селі Копачівка починали будувати хату, то місце вибирали з твердим ґрунтом, де не було ям та щоб не було близько до поверхні ґрунтових вод. Коли починали викладати хату глиняними вальками (скручена мокра глина з соломою), то на підмурок, на всі чотири кути клали дерев’яні хрестики. На толоку в один день збирали 40-50 чоловік. Чоловіки кіньми місили глину, жінки виробляли вальки і по два ряди в день майстер викладав хату. Перед викладанням хати, коли був готовий заміс, господиню обмащували глиною. Коли вже коробка (стіни) хати була готова, то зверху ставили квітку. Вхід до хати обов’язково повинен бути на схід сонця. Коли хата була вже покрита, тоді наймали спеціальних жінок, в нас їх називали гальмчихи, і вони гладили глиною хату.

ФОТО 1, 2.

Записала: бібліотекар – Світлана Вишнівська.

Село Мазники.

Толока – це звичай, коли люди гуртом всім селом збиралися, задарма допомагали будувати хати, хліви, комори, стодоли. Збиралися жінки, чоловіки. Жінки босоніж місили глину, добавляли дрібну солому (триння), чоловіки носили воду. Коли починали місити, тоді і починали співати, бажали господарям «в добрий час почати, а ще кращий закінчити». Місили звечора, поливали водою, щоб не засохла. На наступний день зранку приходили гарно вбрані сельчани і робили із глини закручені вальці (так називали в нашому селі). Чоловіки підносили туди, де будувався будинок. Потім по закінченню роботи, господарі ставили на дворі столи і пригощали людей, вони співали, жартували, веселились до кінця дня.

ФОТО 3. Будівництво колгоспної комори жителями села Мазники колгоспу ім. Кірова 1961 р.

ФОТО 4. 1973 рік – будували хлів у жительки села Мазники Кисіль Р.М.

Записала: бібліотекар – Ганна Гуменчук.

Село Яблунівка

Мальовниче село Яблунівка. В ньому проживає багато працьовитих людей. Про спогади свого життя однієї із жительок, я й хочу сьогодні поділитися. Це – Бурлак Ганна, якій нещодавно виповнилось 88 років. Згадували про все. Про важкі післявоєнні роки. Як в 10 років пішла працювати в поле. В 15-16 років працювала біля комбайна. Потім в ланці, в якій згодом стала ланковою. Але більш всього мене цікавило, як проходила відбудова після війни, як будували хати в селі. А саме головне, як проходили толоки.

Якщо своїми словами визначити, що таке толока, то це – колективна допомога будівництва хати один одному. Як розповідала бабця Ганя, починалось все з того, що ходили по селі і запрошували на толоку. А далі все так і проходило: ти прийшов мені допомогти, а я – тобі прийду відроблю. Люди працювали, якщо була така можливість вдень, бо потрібно було іти на роботу, але були і такі випадки, що працювали всю ніч.

Ось про такий випадок, я хочу сьогодні поділитися з вами.

Бабця Ганя з чоловіком були сиротами, так що помочі потребували і люди зійшлися дружно. Фундамент хати був змурований заздалегідь. Так що зразу починалася толока. Невеликий котлован на подобі неглибокої ями був також викопаний заздалегідь. Туди засипалася глина, а деколи просто земля, добавляли солому і люди босоніж ходили і місили. Це, якщо в теплу пору року, а коли було прохолодно, заміс робили кіньми. Їздовий сідав верхи і їздив по кругу. На толоку збиралося приблизно 20-30 чоловік. Як коли і як до кого. Далі робили самани, з яких і будували хати.

У нас, в Яблунівці, жила бабця Віцка (Вінцента) Шинкарук, а по вуличному її кликали «мареканка». ЇЇ можна було б назвати майстром у цій справі, а тому і запрошували її на всі толоки в селі. Вона ніколи і нікому не відмовляла. Була працьовита і розумна, а ще гарно співала. Завжди бралась до самих відповідальних робіт, а саме – відкоси біля вікон і дверей. Вчила других, показувала всі недоліки і виправляла їх. А після тяжкої роботи сідала і курила. От і в бабці Гані всі працювали цілісіньку ніч, а коли на ранок дехто пішов вже мити руки і думали сідати за стіл, ота ж сама «мареканка» сказала, що це ще не кінець. «Хату всередині погладили, а залишився хлів. І поки все не зробимо – не розійдемся». Так і сталося. Все допрацювали , а потім пішли за стіл. Бабця Ганя до сьогодні згадує цих людей і дуже їм вдячна.

Ця колективна праця завжди супроводжувалась піснею. Співали все підряд. Хто яку затягне, таку й люди зразу підтримували. Пісень, які б співались безпосередньо при цьому дійстві, бабця не згадала, може таких і не було, а може старість дається взнаки. Але одну все ж згадала. Співали, коли закінчували працювати:

Кончили ми зарання
Заріжте нам бараня
Бараня рогатого
Для роду багатого.

Хазяї толоки завжди до неї готувались: різали кури, гуси і «гнали» багато горілки. Так, щоб після важкої праці можна було б добре відпочити, звісно ж з піснею.

Записала: бібліотекар – Жанна Паращук.

Село Явтухи

Зі слів Домотканської Вілєни, Йолтухівської Валентини, Камінської Ніни, Платковської Ганни, Йолтухівського Єфрема, Яворської Лідії.

Традиції будівництва житлових та господарських будинків на території с. Явтухи в ХХ столітті.

Кого б зі старожилів не запитали про сільську толоку, він відповість, що історія громадської безоплатної роботи-взаємодопомогидавня як світ, як сам народ…

Віддавна взаємовиручка притаманна нашому народу-трудівнику незалежно від зміни політичних устроїв. Навіть в часи комуністичного режиму, коли молодим сім’ям надавали землю у розмірі до0,45 га, а службовцям лише до0,25 га, при тотальному дефіциті будівельних матеріалів, традиція толоки давала можливість і будуватись, і вижити жителям села

Після того, як правління колгоспу надавало землю в користування, з дозволу місцевої влади можна було починати будівництво. За народним повір’ям на місці будівництва не повинні рости дерева, особливо плодові – їх необхідно було завчасно викорчувати з корінням. Потрібно заздалегідь подбати про зручний заїзд та просторе подвір’я, правильно зорієнтувати житлові та господарські приміщення. Будинки розміщувались на узвишшях для запобігання підтопленню в дощову погоду. Щоб усе зробити правильно, запрошували досвідченого місцевого будівельника, який і робив відповідну розбивку (вважаймо – проект) з урахуванням розташування коридорів, кімнат, а в них меблів, в хлівах – розміщення стійла тварин, кліток, комори – все відповідно до запитів господарів і з погляду сільського професіонала – будівельника. Відповідно закуповувалась деревина,заготовляли житні снопи (околоти), озима солома та полова. Усіма будівельними роботами керував старший майстер, якого, як і помічників, наймали господарі забудови. Двері та вікна майстрували столярі в домашніх майстернях з допомогою простих ручних інструментів: рубанків, пилок, долота, сокири, на дерев’яному саморобному верстаку, потім установлювали все це в новобудові. Цікавий спосіб порізки кругляка на дошки: колоду установлювали на підставки, один чоловік ставав поверх колоди, інший – під колодою і пилкою дворучкою різали поступово дошка за дошкою. Місце порізки мало назву тартак, а робітники – трачі. З тієї пори пройшла ледь не сотня років, а те перехрестя в селі й досі називають тартаком.

Відповідно до розбивки, під кожний стовп установлювалися кам’яні підставки, на яких спершу майструвався дах будинку з крокв, подібних до букви «А», де перемичка має назву – бантина. Звичайно, далі дах розбирали і відкладали в сторону. Після цього вертикально ставили стовпи (слупи) на них по довжині будинку дві платви, а поперек – балки і повер монтували вже розміряний дах. Що цікаво, всі з’єднання виконувались за допомогою надійних замків, скріплених кілками. Пошивали покрівлю снопами житньої соломи, а багатші – побивали листовим металом. Майстри прибивали до бантини невеликий хрест з дерева і букет квітів. Це означало вінок – завершення їхньої роботи. Але до завершення будівництва ще далеко. Тоді наставав час толоки – «закващина». На вільне місце – часто це на подвір’я –завозились суглинок, вода, подрібнена озима солома (триння) і місили все це за допомогою пари коней. Для подальшої роботи збиралися великі гурти людей з усієї вулиці, рідня. За народною традицією толокою люди допомагали всім членам громади в процесі будівництва кожного будинку, щоб швидко і за тепла звести стіни і завинути стелю, аби все це висохло до холодів.

В стороні від замісу з дощок робили вузькі та довгі столи, на яких жінки, додаючи солому, з розмішаної кіньми землі робили бохонці, із яких чоловіки вибудовували стіни всього будинку. Стелю робили з качалок – це товсті дерев’яні палиці обвиті болотно-солом’яними «вальками».

Коли стіни просихали, то господарі ще раз збирали толоку: завозили глину, полову і знову місили заміс, але вже для того, щоб погладити глиною стіни та стелю. Далі робили підлогу: хто бідніший – з утрамбованої глини, заможніші – з дощок. Потім влаштовували пічне опалення, будували варочні печі ( по-сільському – п’єци), білили і можна було святкувати «вхідчини».

На всіх етапах будівництва трудівників годували простою звичайною їжею: борщем, голубцями, кашами з підливою, пирогами.

З середини ХХ століття в господарстві вже працювали пилорама, столярний цех та кузня, будинки почали зводити з цегли на бетонному фундаменті. Проте толоки залишалися, бо стелі і надалі робили з качалок, а внутрішні частини будинку, як і раніше, штукатурили глиною.

Взаємодопомога і взаємовиручка давала можливість людям швидко виконати великий об’єм важкої роботи, аби кожен житель громади в свій час міг побудувати житло.

Спільна корисна і потрібна праця здружувала людей, бо вони не просто працювали, а спілкувалися, співали, розповідали різні історії, згадували про свій рід – своє коріння.

Проте толоки були не тільки на будівництві, але і в сільськогосподарській діяльності: одночасно садили чи збирали врожай, косили, щоб все сіно сохло разом, опісля дружною командою скиртували.

Толока – не лише спільний труд, це частина культури нашого народу – його душа.

В цей важкий час жорстокої війни народ встає за свою землю: виготовляє маскувальні сітки і заготовляє продукти для потреб наших захисників , збирає одежу, предмети гігієни , постільне та кошти на військові потреби нашої армії. Ми об’єднались і толокою здолаємо лютого ворога.

Записала: бібліотекар – Ольга Камінська.

Село Волоське

Толока по будівництві фельдшерського пункту в с. Гута.

Липень 1995 р.

Толока розпочиналася з підвезення глини, яку брали в місцевому кар’єрі, полови з поля, води з ставка. Це все завозили напередодні. Робили огорожу, де буде міситись глина, столи, де робили вальки, вода була в великій бочці.

Учасниками толоки були всі працездатні жителі села, люди старшого віку, які працювали в колгоспному виробництві, в домашньому господарстві. Село невеличке, але працювали люди дружно, чоловіки, жінки, ще й діти допомагали місити погашену глину, також місили і жінки і коні. З замішеної глини з половою робили вальки, носили їх в приміщення, чоловіки, жінки накидали на стіни, на стелю, загладжували дерев’яними невеликими дощенятами, вирівнювали стіни, кутки, біля вікон. Робота була дуже важка, все руками. Найважче було робити стелю. Але працювали дружно, весело. Майже тиждень була толока. Обідали і вечеряли всі разом, хто що приніс. Натомлені. але ще й співали українські народні пісні.

Будували медпункт, бо знали, що він потрібний кожному жителю. Отак гуртом, дружно і завершили роботи. А вже у вересні було відкриття медичного закладу, яке святкували усім селом.

Записала: бібліотекар – Антоніна Мельник.

Село Галузинці

Кожна місцевість, має свої звичаї і традиції. В нашому селі під час будування хат вручну викопували великий, в більшості, круглий заміс. Перекопували землю, засипали соломою і заливали все це водою. Жінки місили ногами або кіньми. Людей збиралося багато і все це називалося – толока.

На кутки хати господар ставив дубові стовпи, а під них копійки. Далі робили вальки, носили і закладали. Потім чекали, коли все це висохне і гладили глиною. Хто не мав змоги купити дерева, будували хати лише з болота і глини. Перемішену глину із соломою кидали в двосторонні щити, з яких робили стіни. Один ряд, який вилили, висихав і так робили ще 4-5 рядів. Хату завершував чотирискатний солом’яний дах із невеликим навісом. Покрівлю по краям прикрашували рядами із снопів. Вікна робили маленькі чотирикутні. На верху ставили хрест, вінок із жита і квіток, який зберігали довго. Ще робили хати в нашому селі із саманів, довжина одного 40 см і ширина 20 см (це також болото із соломою).

Перед толокою господар, котрий будувався. ходив по селі і просив на толоку. Зазвичай приходило майже все село.

Записала: бібліотекар – Валентина Уманців

Село Літки

Толока – давній український звичай. Толока означає – спільно, разом, праця задарма. Найчастіше толоку збирали для того, щоб побудувати хату.

Перед тим, як будувати хату, хазяїн мав добре підготуватися. Для цього потрібно було звести на місце будівельні матеріали: камінь, дерево з якого зробити слупи (дерев’яні опори), балки, в яких треба було видовбати середину для закладання качалок, крокви, солому довгу, триння (солома дрібна), полову, глину, очерет, лати і довгі палиці, щоб на покрівлі прикріпити солому, або очерет, щоб вітром не зірвало.

Початок толоки. Щоб побудувати хату, толоку потрібно було зробити не одну, а декілька. Перша толока – це зведення стін хати. Насамперед жінка –господиня – ходила по селу і скликала людей на толоку чоловіків і жінок. Чоловіки мали свої обов’язки, жінки – свої. Людей повинно було бути багато, щоб виконати великий об’єм роботи, зазвичай – це чоловік 30-40, або і більше.

Початок будівництва: Перш за все робили заміри на майбутню хату. Тоді ставили слупи на кути хати і біля кожного вікна і дверей по 2. Під слупи підставляли камінці, щоб вони не зігнили. Слупи зв’язувались між собою латами. На лати ставили крокви. Поверх крокв били лати знов. Далі покривали хату снопами із соломи, або очеретом, або навіть картоплинням. Потім ці снопи зверху притискали довгими палицями і скріплювали, щоб покрівля міцно трималась. На городі перекопували великий кусок землі, посипали соломою, поливали водою і місили болото, яке мало бути густим. Місили всі гуртом і чоловіки, і жінки – ногами. Хто був багатший, то місили конем. Далі жінки із цього місива ліпили вальки – такі великі грудки мокрої глини, для складання стін будинків. Ліпили вальки на землі. Чоловіки брали ці вальки і викладали із них стіни. Спочатку одна стіна, потім інші – по порядку. Під вальки нічого не підкладали. Клали спочатку на землю. Працювали цілий день. Давали тільки обід. На обід подавали борщ, капусту тушковану, холодець, пиріжки. Була і горілка. Горілку купували в магазині, тоді самогону ще ніхто не робив. Випивали по трошки, щоб краще було працювати. Пісень на толоці співали рідко. Але все робили з гарним настроєм.

Після обіду робота продовжувалася. Якщо хата будувалась невелика, то все робили за один день, якщо більша, то на інший день кликали на качалки – це робили стелю.

Качалки всі потрібно було закласти голими без глини наперед, щоб кожна качалка мала своє місце. Для качалок потрібна була довга солома і глина. Робили із двох патиків і дощини такі підпірки, і жінки стояли і крутили на них качалки. На солому накладали густу глину, затягували повністю солому глиною, а потім накручували цією соломою качалку. Чоловіки виймали із балок качалки, жінки їх накручували соломою. Потім чоловіки вставляли ці качалки на те саме місце, де вони стояли голими. Стеля готова. Далі в той же день місили ще один заміс із глини з половою. Чоловіки набирали у відра, чи у будь-які ємкості цю глину і висаджували її на горище, а жінки мастили качалки зверху – вирівнювали поверхню нагорі.

Наступна толока – накидання стін та стелі глиною всередині та знадвору хати. Місили глину із половою. Чоловіки носили заміс до хати, а жінки накидали його на стіни і стелю і загладжували дощинкою, щоб рівні були. Глини треба було дуже багато, а не було де взяти, то везли із сусідніх сіл.

Люди були добрі, допомагали один одному, жили дружно і весело, хоч і бідно. Землю роздавали після революції, тому майже кожна сім’я будувалася. І кожен робив толоку.

Із спогадів Кушнір Віри Йосипівни, 1925 р. н.

Записала: бібліотекар – Людмила Пшенична.

Село Гатна

Толока є давнім українським звичаєм. Її організовували на селі для виконання робіт, що вимагали багато людей. Толока – це масова робота сільських людей, збирали на полі врожаї, вирубувала ліси, щоб будувати на селі (церкви, школи, будинки). В нашому селі теж будувалися хати, церква, школа. Але найголовніше для селян це – хата. Щоб побудувати хату потрібно багато людей, в ті часи людей на селі проживало більше ніж тепер. І на толоку приходив майже весь куток (так називали вулицю в селі), це люди. які жили недалеко від того, хто будував хату.

Початок толоки: звечора робили заміс, дошками оббивали місце де мав бути заміс, засипали туди глину, триння, солому.

Початок будівництва хати: ставили стовпи, між стовпами дилі заложувались вальками (глина, солома). Під кутки клали монети. Спочатку стовпи 1 м., плятва на довжину хати, в ній задовбувалися стовпи. Потім їх піднімали руками і в’язали балками. З глини робилися стіни (дилі і вальки).

Після готових стін робився дах: крокви настелялися на балки, робилися сніпки: жито або очерет, якими пошивали хату.

Ось як робилася стеля: дилі обмотувалися житньою соломою і зверху закидались вальки. Ця робота займала багато часу, іноді місяці, а деколи й кілька років.

По закінченню роботи на коньок (верхній ряд стіни) обов’язково ставили квіти, або вінок, що означало завершення певної ділянки роботи. Після закінчення толоки господарі ставили на вулиці столи і щедро пригощали робітників. Люди хоч були втомлені, але задоволенні своєю працею і на тому подвір’ї до пізнього вечора лунали пісні.

Мені розповідала моя тітка, якій зараз 92 роки, вона була мала, коли будували ту хату, в якій вона проживала зі своїми рідними. Хата була побудована десь в 1920 році. Вона пам’ятає, як бабуся напекла на толоку цілий васаг пиріжків для пригощання.

Записала: бібліотекар – Іванова Наталія

Село Маниківці

На городі розкопували яму, лили воду і кіньми розбивали болото з глиною. Додавали солому і полову. Біля ями збирались люди і на дошках робили балабухи (вальки).

Чоловіки клали їх на віз і відвозили на подвір’я і вкладали стіни. Коли прокладали 4-5 рядів, залишали для висихання, лишаючи місце для вікон. Згодом докладали решту. Робили дерев’яні балки, до яких прибивали рейки і вкладали риглі, завинуті в глину з соломою. Крокви набивали латами і закладали снопи з жита і пошивали. Потім робили простінки і грубки, і вкладали підлогу із глини, загладжували. Двері робили з металевим засувом.

Обійстя огороджували тином. Дубовий кругляк ділили на пластини, низ забивали в землю, верхом прибивали планки чи натягували дріт. Або плетюхом – забивались в землю коли і вербовим гіллям переплітались, як кошики, на кілки вішались гладущики.

Записала: бібліотекар – Галина Маніло

Кiлькiсть переглядiв: 177

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.