Ахматова Анна Андріївна

(1889 — 1966)

Одна з найбільш талановитих поеток Срібного століття Анна Ахматова прожила довге, насичене як яскравими моментами, так і трагічними подіями життя. Вона тричі побувала у шлюбі, однак щастя ні в одному шлюбі не зазнала. Вона була свідком двох світових воєн, протягом кожної з яких мала небувалий творчий підйом. У неї були складні стосунки з сином, який став політичним репресантом, і до кінця життя поетеси вважав, що мати віддалася творчості замість любові до нього…

Анна Андріївна Горенко (таке справжнє прізвище поетеси) народилася 11 (23 червня по старому стилю) 1889 року в Одесі. Її батько, Андрій Антонович Горенко був відставним капітаном другого рангу, після закінчення морської служби отримав чин колегійного асесора. Мати поетеси, Інна Стогова, була інтелігентною, начитаною жінкою, яка дружила з представниками творчої еліти Одеси. Втім, про "перлину біля моря" у Ахматової не залишилося дитячих спогадів – коли їй виповнився рік, родина Горенко перебралася в Царське Село під Петербургом.

З дитинства Ганну навчали французької мови і світському етикету, що було звичним для будь-якої дівчини з інтелігентної родини. Освіту Анна отримала в Царськосельській жіночої гімназії, там вона познайомилася зі своїм першим чоловіком Миколою Гумільовим і написала перші вірші. Зустрівши Анну на одному з урочистих вечорів у гімназії, Гумільов був зачарований нею і з тих пір тендітна темноволоса дівчина стала постійною музою його творчості.

Перший свій вірш Ахматова написала в 11 років і після цього стала активно удосконалюватися в мистецтві віршування. Батько поетеси вважав це заняття несерйозним, тому заборонив їй підписувати свої творіння прізвищем Горенко. Тоді Ганна взяла дівоче прізвище своєї прабабусі – Ахматова. Втім, дуже скоро батько зовсім перестав впливати на її творчість – батьки розлучилися, і Ганна з матір'ю переїхали спочатку в Євпаторію, потім – у Київ, де з 1908 по 1910 рік поетеса навчалася в Київській жіночій гімназії. У 1910 Ахматова вийшла заміж за свого давнього шанувальника Гумільова. Микола Степанович, який вже тоді був доволі відомою особою в поетичних колах, посприяв публікації поетичних напрацювань подружжя.

Перші вірші Ахматової почали друкуватися в різних виданнях з 1911 року, а в 1912 році вийшла її перша повноцінна поетична збірка "Вечір". У 1912 році Анна народила сина Лева, а в 1914 до неї прийшла популярність – збірник "Чотки" отримав хороші відгуки критиків, Ахматова стала вважатися модною поетесою. Протекція Гумільова до того часу перестає бути необхідною, і у відносинах подружжя настає розлад. У 1918 році Ахматова розлучилася з Гумільовим і вийшла заміж за поета і вченого Володимира Шилейко. Втім, і цей шлюб був недовгим – в 1922 році поетеса розвелася й із ним, щоб через півроку поєднатися шлюбом з мистецтвознавцем Миколою Пуніним. Парадокс: згодом Пунін буде заарештований практично в один час з сином Ахматової – Левом, однак Пуніна звільнять, а Лев піде по етапу. Перший чоловік Ахматової, Микола Гумільов, до того часу буде вже мертвий: його розстріляють в серпні 1921.

Останній опублікований збірник Ганни Андріївни датується 1924 роком. Після цього її поезія потрапляє в поле зору НКВС, як "провокаційна і антикомуністична". Поетеса важко переживає неможливість публікуватися, багато пише "в стіл", мотиви її поезії змінюються з романтичних на соціальні. Після арешту чоловіка і сина Ахматова починає роботу над поемою "Реквієм". "Паливом" для творчого шаленства стали неймовірні душевні переживання за рідних людей. Поетеса прекрасно розуміла, що за нинішньої влади це творіння ніколи не побачить світ, і, щоб хоч якось нагадати про себе читачам, Ахматова пише ряд "стерильних" з точки зору ідеології віршів, які разом з "отцензуренными" старими віршами складають збірку "З шести книг", що вийшла в 1940 році.

Всю Другу світову війну Ахматова провела в тилу, в Ташкенті. Практично відразу після падіння Берліна поетеса повернулася до Москви. Однак там вона вже давно не вважалася "модною" поетесою: у 1946 році її творчість розкритикували на засіданні Спілки письменників, і незабаром Ахматова була виключена з ССП. Незабаром на Ганну Андріївну чекає ще один удар: другий арешт Льва Гумільова. Вдруге синові поетеси присудили десять років таборів. Весь цей час Ахматова намагалася витягнути його, строчила прохання в Політбюро, однак ніхто до них не дослухався. Сам Лев Гумільов, нічого не знаючи про намагання матері, вирішив, що вона не доклала достатньо зусиль, щоб допомогти йому, тому після звільнення віддалився від неї.

У 1951 році Ахматову поновили в Спілці радянських письменників і вона поступово повертається до активної творчої праці. У 1964 році їй була присуджена престижна італійська літературна премія "Етна-Торіна" і їй дозволяють отримати її, оскільки часи тотальних репресій пройшли, і Ахматова перестала вважатися антикомуністичною поетесою. У 1958 році виходить збірка "Вірші", в 1965 – "Біг часу". Тоді ж, в 1965 році, за рік до своєї смерті, Ахматова отримує докторську ступінь Оксфордського університету.

Ганна Андріївна Ахматова померла 5 березня 1966 року в підмосковному Домодєдово.

Ахматова і Деражнянщина

В Анни Ахматової на Поділлі мешкало доволі багато родичів. Це пов'язано із тим, що її дід по материнській лінії Еразм Стогов (начальник канцелярії жандармерії київського генерал-губернатора Дмитра Бібикова) придбав у Летичівському повіті маєток Снітівку і оселився тут . Його доньки повиходили заміж за поміщиків із сусідніх сіл. Інна Еразмівна Стогова (в майбутньому — мати Анни) теж вийшла заміж, але її чоловік покінчив життя самогубством. Вона залишилась без маєтку та на деякий час покинула Поділля, пов'язавши своє життя з інженером-механіком Чорноморського флоту Андрієм Горенком. Вона часто приїжджала в ці краї, в основному відвідуючи сестру Анну Вакар у селі Шелехове (тепер— Слобідка-Шелехівська). Приїжджала сюди й Анна Ахматова — у 1896, 1906, 1910, 1911, 1912 та 1914 роках.

Ймовірно, саме про будинок своєї тітки Анни Вакар Ахматова написала наступні рядки:
Здесь все то же, то же, что и прежде,
Здесь напрасным кажется мечтать.
В доме у дороги непроезжей
Надо рано ставни запирать

Залишився також її запис у щоденнику:
Лето у тетки Вакар в Шелехово, около станции Деражня.

Востаннє Анна Ахматова приїздила сюди у 1939 році провідати могили родичів.

За кілька десятків метрів від будівлі маєтку в Слобідці й досі залишаються могили Інни Еразмівни, матері Ахматової, а також її тітки Анни Вакар (обидві прожили тут свої останні роки).

Відкриття музею

Музей у Слобідці-Шелехівській в будівлі колишнього маєтку Анни Вакар було відкрито у 1989 році з нагоди 100-ліття від дня народження Анни Ахматової. Спершу планувалося лише встановлення меморіальної дошки, однак згодом стало очевидно, що в селі вистачить матеріалів на цілий музей. Одним із ініціаторів заснування музею була Любов Теленько. Тоді ж парк навколо садиби було оголошено пам'яткою садово-паркового мистецтва.

Взагалі в Україні святкування 100-ліття від дня народження Анни Ахматової проходило на високому рівні. Оргкомітет очолила Ліна Костенко (яка й сама відвідала новостворений музей). Активну участь у підготовці брав і Микола Горбаль, який після відвідин Деражнянщини підготував серію тематичних репортажів для радіо «Свобода». Згідно з розробленою концепцією, тематико-експозиційний план музею втілив в життя художник Ігор Скорупський. На відкритті закладу була присутня низка гостей із різних країн.

Зараз музей займає дві експозиційні кімнати. До експозиції входять, зокрема, листи Анни, її речі. Є і фото та документи чоловіка Ахматової Миколи Гумільова та їхнього сина Льва Гумільова. Суттєву кількість експонатів до новосформованого закладу передали петербурзький ентузіаст музейної справи Євген Лінд та московський письменник Євген Степанов. Значну частину експонатів принесли селяни, в яких зберігалися речі родини Ахматової.

Крім того, у 1989 році ще були живі мешканці села, які пам'ятали відвідини Шелехового Анною. Дослідниками були записані їхні спогади. Зокрема, згадували селяни те, що Анна за допомогою лозинки визначала, де найкраще копати криниці. Щоправда, щодо достовірності саме цієї історії в дослідників є певні сумніви.

На подвір'ї встановлено перший в Україні пам'ятник Ахматовій (скульптор — петербурзький митець Віктор Володимирович Зайко). Також тут є дві лави — копії лав у Царському Селі та ліхтарі з Петербургу. Таким чином у Слобідці було облаштовано куточок улюбленого міста Ахматової.

Значних зусиль до відкриття музею у Слобідці Шелехівській доклала Марія Іванівна Скорбатюк, колишня вчителька української мови. Саме вона надала науковцям архівні документи, які стали передумовою заснування в селі музею. Також пані Марія працювала директором закладу від моменту його відкриття і до своєї смерті у 2010 році.