Куцюк Василь Кузьмич

/Files/images/Куцюк.JPG Василь Кузьмич Куцюк народився 15 серпня 1938 року в селі Волиця-Керекешина Старокостянтинівського району Хмельницької області, в селянській родині. Мати працювала в ланці, батько до війни був бригадиром. З війни батько не повернувся, залишив своє життя на фронтових дорогах. Надзвичайно важко було матері-вдові піднімати трійко діточок. Але вижили, витримали всі незгоди та негаразди.
Василь пішов у Волице-Керекешинську семирічну школу лише у 9 років, тому що не було у що одягнутись та й чоботи з братом були одні на двох. Після закінчення семирічки пішов він у Бутовецьку середню школу, що за вісім кілометрів від рідного села. Після закінчення середньої школи вступив до училища на спеціальність «механізація», та згодом зрозумів, що це не його покликання. Поїхав в Казахстан, освоював землі, працював помічником комбайнера, пізніше – комбайнером. Згодом повернувся до рідної домівки та був призваний до армії.
Службу разом з братом проходив в місті Сарагтул ( Удмуртія ) і вже звідти хлопців забрали на Кубу. У трюмах вантажних кораблів везли солдатів зі всього Радянського Союзу по 800-900 чоловік на кожному судні. Солдатам ніхто не пояснював куди їх везуть, аж за Азорськими островами (неподалік Іспанії) сказали, що їдуть на Кубу. Нелегкими були два роки служби на Кубі – солдати брали участь в операції «Анадир», метою якої був захист країни від американських агресорів.
Повернувшись на рідну землю, Василь Куцюк вступає на історичний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, тому що зрозумів історія – це те, що його цікавить, що йому не байдуже. Навчався разом з Львом Баженовим – доктором історичних наук, Віктором Нечитайлом – доктором політологічних наук. Один з перших своїх нарисів «Ім’я йому – комуніст», який було надруковано в газеті «Радянське Поділля» (тепер «Подільські вісті»), Василь Куцюк написав про Віктора Нечитайла. Разом з цим нарисом у газеті розмістили кілька його віршів. Таким чином, Василь Куцюк в числі перших популяризував ім’я поета. А згодом В. Нечитайло став одним із перших, хто отримав обласну премію імені Володимира Булаєнка.
По закінченню інституту Василя Кузьмича разом з дружиною Оленою Дмитрівною направили в село Радівці. У 1969 році дружину переводять завучем до Маниковецької школи. З нею їде і чоловік, де на протязі 10 років викладає історію. Молоде подружжя виховує двох синочків, Ігоря та Олега.
У Маниківцях Василь Кузьмич був не тільки визнаним педагогом, пропагандистом, а й активним учасником художньої самодіяльності. Саме пісня «Журавлі» у виконанні з Володимиром Міщенком стала визначальною у подальшій долі В. К. Куцюка.
В 1975 році Василю Кузьмичу запропонували очолити районний відділ культури. Це був період надзвичайного піднесення культурного життя району – будувалися клуби, бібліотеки, створювались нові художні колективи, був попит на книгу, пісню і слово. У той період вирувало повнокровне і змістовне життя в селах, селищах та районному центрі. І в усьому цьому була чимала заслуга завідуючого відділом культури Василя Куцюка. Отримав догану за нераціональне використання коштів. Він хотів, щоб наше місто стало привабливішим, і перерахував в міську раду 10 тисяч карбованців на будівництво фонтану. А це було фінансовим порушенням. Фонтан і досі прикрашає місто, а з роботи довелось піти.
Згодом Василь Куцюк 10 років пропрацював завідуючим загальним відділом райкому партії. Після проголошення незалежності у 1991 році та заборони Комуністичної партії він пішов працювати у ЗОШ № 2 м. Деражні педагогом-організатором та викладав історію. Однак йому було замало, творча натура, активна життєва позиція потребувала більшого руху, вищих цілей.
У 1994 році Борис Андрійович Мельник, голова районної ради, запропонував Василю Кузьмичу очолити відділ культури вдруге. Це був надзвичайно важкий період становлення культури: не було достатнього фінансування, працівників культури доводилося переводити на 0,1% ставки. Але принциповість, наполегливість, небайдужість, вимогливість Василя Кузьмича до себе та інших допомагали долати всі труднощі того часу і працівники не були залишені напризволяще: було заключено договори з головами колгоспів на утримання працівників культури. Це в деякій мірі допомогло зберегти робочі місця. Не зважаючи на критичне фінансове становище, творчість займала важливе місце в роботі Василя Кузьмича. Завдяки його старанням було організовано і проведено ряд великих масових заходів, зокрема, районний фестиваль драматичних колективів, який з успіхом пройшов у всіх закладах культури.
В 1998 році Василь Куцюк вийшов на пенсію, але зв'язків з культурою не полишив. Йому запропонували посаду директора новоствореного музею нашого земляка, колишнього начальника Південно-Західної залізниці Б. С. Олійника.
З 2001 по 2012 рік Василь Кузьмич працював в центральній районній бібліотеці, де з успіхом вів ділянку краєзнавчої роботи. Це створення бібліотек-музеїв, пошукова та дослідницька робота, підготовка та видання краєзнавчих і методичних посібників, книг та біобібліографічних видань, написання сценаріїв до відеофільмів про наших видатних земляків. А підготовка і вихід книг: «Літературна Деражнянщина», «Деражнянщина: древня і вічно юна» до 85-річчя створення району, «Дмитро Прилюк: незгасне світло душі», «Микола Матвіїв – одинокий лелека поезії», «Деражнянський край крізь призму людських доль», «Над річкою» – стали неабияким культурним надбанням, сприяли розвитку та популяризації краєзнавства в Деражнянському районі.
Василь Кузьмич є членом Національної спілки журналістів України з 2011 року, членом Національної спілки краєзнавців України – з 2012 року.
Нариси Василя Кузьмича постійно друкуються на сторінках районної газети «Вісник Деражнянщини», обласної «Подільські вісті», республіканських «Сільські вісті», «Життєві історії» та журналу «Українець».
Приймав активну участь у підготовці та виданні нової краєзнавчої книги Степана Нестеришина «Гортаю пам'ять доль людських». Готується до видання біобібліографічний покажчик: «Бібліотекар: сіяч знань і добра» про людей, які творили і творять історію бібліотечної справи в районі.
В 2015 році в рамках проекту «Книжкова весна на Хмельниччині» до Всесвітнього Дня книги та авторського права, Деражнянська централізована бібліотечна система прийняла участь в загальнообласному дослідженні «Краща книга Хмельниччини – 2014», де довідково-бібліографічне видання В. К. Куцюка «Деражнянський край крізь призму людських доль» у номінації «Довідкові видання» було визнано кращим та отримало І місце.
Відеофільм «Його слід на землі» про Дмитра Прилюка, письменника, вченого, журналіста, підготовлений Деражнянською студією телебачення та Деражнянською районною бібліотекою для дорослих було презентовано на обласних ювілейних Прилюківських читаннях 14 листопада 2008 року, а згодом – показано по районному та обласному телебаченню.
Ще два відеофільми «Славетний син Подільського краю» (про доктора медичних наук І. С. Зозулю, уродженця с. Волоське) та «Село – його доля і життя» (про директора СТОВ ім. Шевченка с. Копачівка, заслуженого працівника сільського господарства С. В. Шаповалова), знайомлять нас з багатогранними шляхами до успіху цих знаменитих земляків.
Василь Кузьмич приймає активну участь в масових заходах, які проходять в центральній бібліотеці, спілкується з однодумцями та молоддю, якій є чому у нього повчитись.
Все життя В. Куцюка супроводжує пісня, під час зустрічей з колегами, на масових заходах він з задоволенням співає народні та сучасні пісні.
Василь Кузьмич Куцюк, без сумніву, талановита, багатогранна, цікава, творча особистість з феноменальною пам'яттю та енциклопедичними знаннями. За це його шанують, люблять, поважають. За це він і отримав відзнаку Деражнянської районної ради «За заслуги перед Деражнянщиною» в 2013 році.

Нестеришин Степан Федорович

/Files/images/Нестеришин.jpg Член Національної спілки журналістів України, автор книг: «Гортаю пам'ять доль людських», «Життєва нива Сергія Шаповалова», «Село біля заплави Південного Бугу».

Нестеришин Степан Федорович народився 1 вересня 1946 року в с. Маниківці Деражнянського району Хмельницької області. Коли йому не було й двох років, помер батько - учасник фінської і ІІ Світової воєн. Після закінчення Маниковецької восьмирічної, Михайлівської середньої шкіл трудився на будівництві брикетного заводу. Після завершення курсів при Хмельницькомуавто клубі ДТСААФ працював водієм Маниковецького відділення "Сільгосптехніка". Службу в армії проходив на космодромі Байконур. Після звільнення в запас у 1968 році розпочав роботу в Деражнянській районній газеті "Прапор ленінізму" коректором, кореспондентом, організатором районного радіомовлення, завідуючим відділом сільського господарства, відповідальним секретарем, заступником редактора, а з 2000 року - редактором газети "Вісник Деражнянщини". Був також власним кореспондентом обласної газети "Подільські новини".
Закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка.
Працював редактором Деражнянської міської газети «Життя міста».
Упродовж багатьох років журналістської роботи С. Нестеришин опублікував сотні нарисів, замальовок, статей, інтерв’ю про земляків та актуальні події в суспільстві.
Обирався депутатом міської ради.
Проживає у м. Деражня.

Лісовий Павло Миколайович

(1923-1999)

/Files/images/Лісовий.jpg Український літературознавець, доктор філологічних наук, автор книг: «Близький і дорогий» (Т. Г. Шевченко і Закарпаття), «Трибуна трудящих», «Через Бескиди», «Шевченко і Поділля», «Музеї Вінниччини» та багатьох інших.
Лісовий Павло Миколайович народився 23 вересня 1923 року в с. Коржівці Деражнянського району Хмельницької області в хліборобській сім’ї. Семирічку закінчив в рідному селі, а середню освіту здобув у сусідніх Янківцях (тепер Іванківці).
Під час окупації німецькими загарбниками Павлові довелося працювати у господарському дворі, в олійні, возити однокінкою пошту. Одночасно виконував доручення Михампільського підпілля і розповсюджував антифашистські листівки у селі, створив патріотичну групу на залізничній станції Коржівці. Після визволення краю від фашистів Павла Лісового призвали в армію.
В післявоєнний час Павло став кореспондентом Михайлівської районної газети «Колгоспник». Восени 1946 року вступив до новоствореного Ужгородського державного університету. Тут він пройшов шлях від студента до доктора філологічних наук, професора, працював деканом факультету, завідуючим кафедрою української літератури. З 1974 року – працював 20 років проректором з наукової роботи у Вінницькому педагогічному інституті. У 1990-1995 роках Павло Лісовий був членом спеціалізованої ради по захисту дисертацій при Київському університеті.
Його перу належить понад 200 публікацій в академічному виданні «Історія української літератури», альманахах, журналах, наукових збірниках.
Помер 20 лютого 1999 року, похований у Вінниці.

Перепелиця Олександр Петрович

/Files/images/ПЕРЕПЕЛИЦЯ.jpg Доктор хімічних наук, професор, поет.
Народився 5 січня 1945 року в селі Волоське Деражнянського району. Навчався у Кам'янець-Подільському медичному училищі, згодом, у 1969 році закінчив хімічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка по спеціальності “Неорганічна хімія”.
На початку 70-х років працював інженером Інституту загальної і неорганічної хімії АН УРСР. Згодом працював старшим науковим співробітником на кафедрі оптики Київського держуніверситету ім. Т.Г.Шевченка. У 1975 році захистив кандидатську дисертацію, а у 1979 році призначений викладачем в Український університет харчових технологій. В цей час він опублікував низку наукових статей з неорганічної хімії і в 1994 році захистив докторську дисертацію з проблем синтезу нових неорганічних елементів.
З 1995 року – професор кафедри загальної та неорганічної хімії Національного університету харчових технологій. Вчений – автор більше 130 наукових та методичних праць, 21 наукових винаходів, довідника “Властивості та економічний вплив хімічних елементів”.
Любить поезію. Сам пише вірші. Вони теплі, щирі, проникнуті ліризмом і філософськими мотивами. Опублікував збірку поезії "Рідна земля".
Проживає в м. Київ.

Теленько Богдан Петрович

/Files/images/Теленько-Б.jpeg Теленько Богдан Петрович – український журналіст, публіцист, письменник, громадський діяч. Член Національної спілки журналістів України (1987).
Народився 25 липня 1954 року в с. Кулява Жовківського району Львівської області.
Зростав у рідному селі своєї родини – Межиріччі Сокальського району Львівської області. Середню освіту здобув у школі-інтернаті сусіднього шахтарського міста Соснівка. Трудову діяльність розпочав на Червоноградському заводі металоконструкцій Сокальського району слюсарем, звідки пішов служити до армії (1972–1974).
У 1975–1979 рр. навчався в Київському педінституті іноземних мов (факультет французької мови), рік працював на будовах Тюменщини.
В 1982–1987 pp. навчався (заочно) на факультеті журналістики Київського держуніверситету, закінчив аспірантуру КДУ..
З 1980-го по серпень 1991-го працюв кореспондентом, завідувачем сільськогосподарського відділу Деражнянської районної газети Хмельницької області.
1982–1991 рр. навчався і закінчив Київський державний університет ім. Т. Шевченка (факультет журналістики) та аспірантуру (за іншими даними – 1987, 1997 рр.). На знак протесту проти публікації в своїй райгазеті матеріалів «гекачепе» звільнився з роботи, з вересня 1991-го працював власним кореспондентом газети Галицької асамблеї «Західна Україна».
У 1992–1994 рр. обіймав посаду заступника голови Деражнянської райдержадміністрації з гуманітарних питань, не залишаючи роботу в газеті «Західна Україна» поза штатом, з осені 1994-го – редактор обласної газети «Час», органу облорганізації УРП, у 1995-му паралельно працював кореспондентом радіо «Свобода».
1997 р. – радник Хмельницького міського голови, з 1998-го і донині головний редактор Хмельницької міської газети «Проскурів».
Активний учасник перших неформальних громадських об’єднань Поділля, член хмельницької «Спадщини», з листопада 1988 р. – співголова Подільського Фронту за перебудову (по Хмельниччині), з весни 1989 р. – відповідальний секретар республіканського оргкомітету Установчого з’їзду Народного Руху України у Хмельницькій області, з грудня 1989-го – співголова обласної організації РУХу, у жовтні 1990-го обраний членом Центрального проводу НРУ, з вересня 1994-го – член Центрального проводу Української республіканської партії, обласну організацію якої очолював з 1995-го по 2002 р. до злиття її з партією «Собор», після чого залишається поза партіями.
У 1987–1989 рр. організував громадський рух проти спорудження на Хмельниччині (в Деражнянському районі) підприємства-полігону по переробці ядерних відходів, один з ініціаторів створення в цьому ж районі літературно-меморіального музею Анни Ахматової (відкритий у 1989 р.), ініціював відкриття першого пам’ятника жертвам комуністичних репресій у Хмельницькому (серпень 1989 р.), створення історико-меморіального заповідника «Поле Пилявської битви» (1990 р.), організував спорудження першого в області Кургану пам’яті жертв Голодомору та комуністичних репресій у м. Деражня (1990 р.) та ряду інших ініціатив національно-патріотичного змісту.
У 1994 році з його ініціативи ОО УРП заснувала патріотичну премію ім. Я. Гальчевського, яка з 2003-го носить загальноукраїнський характер, вже під егідою культурологічного Товариства ім. Я. Гальчевського, яке створив у 2003 р. У 2013 р. з його ініціативи українська делегація під час відзначення трагічних подій Великого терору 1937–1938 рр. на Соловках разом з представниками російського «Меморіалу» створили історичний клуб «Соловки-2013», члени якого прийняли звернення до прогресивної громадськості Європи та країн СНД про загрозу реваншу тоталітаризму в Росії.
Серед творчих напрацювань превалює публіцистика та есеїстика, постійно займався політичною журналістикою. У вересні 1991-го опублікував у «Західній Україні» та київській «КоЗі» («Комсомольское знамя») сенсаційні матеріали про безпосередню причетність до «гекачепе» керівництва МВС УРСР, висвітлював події у Придністров’ї, де неодноразово перебував у найгарячіші часи.
У 2004 р. вийшла його перша книга публіцистичних творів «Щоденник націонала». У 2007 р. побачила світ окремою книжкою повість-есе «Кодекс адвоката Клари Маргулян». У 2009 р. вийшла збірка повістей «Галицька рапсодія», одна з яких у жанрі кіносценарію «Віють вітри. Депортація» відзначена дипломом VI Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» (2006 р.). У 2011 р. вийшла книга есеїв «Технологія громадянського спротиву. Нотатки провінційного журналіста». У 2012 р. опублікований роман-есе «Хроніки пересмішника».
У 2014 р. вийшла повість-есе «Соловецький лабіринт. Записки упередженого паломника», за яку нагороджений премією ім. Дмитра Прилюка «За найкращу публіцистичну роботу». У 2016 р. опублікував роман-есе “Коли засурмить Сьомий Ангел”, у 2017 р. вийшло його документально-публіцистичне дослідження “Соловецький мартиролог Поділля”, у 2018 р.- роман “Daphne Mezereum. Смак вовчої ягоди”, у 2019 р. у журнальному варіанті починає публікуватися роман “Віють вітри”. Лауреат Міжнародної літературної премії ім. Миколи Гоголя “Тріумф” (2016), став лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша (2019).
Проживає в м. Деражня. Вдівець. Має двох доньок: Богдана (1978 р. н.), літературознавець; Христина (1983 р. н.), юрист.
Захоплення: графіка, живопис.

Шерстинюк Леонід Іванович

(1924-2013)

/Files/images/Sherstynyuk.JPG Шерстинюк Леонід Іванович народився 22 березня 1924 року в с. Черешенька Деражнянського району Хмельницької області.
Напівсирітська доля не дала можливості навчатись хлопцеві у вузі. Уже дорослим здобув середню освіту у вечірній школі. Після демобілізації з армії працював на заводах м. Хмельницького.
З юних років Леонід Шерстинюк захоплювався поезією, почав писати ліричні вірші й друкувати їх в обласній та республіканській періодиці. В 50-х роках дебютував у альманасі «Літературне Поділля». Згодом він збірки «Сонячне стебло», «На тернистій дорозі». В 2003 році окремою книгою вийшла повість у віршах «Кармелюк».
Член обласної літературної спілки «Поділля».
Помер 8 серпня 2013 року. Похований у м. Хмельницькому

Свистун Олена Фоківна

/Files/images/свистун.jpg ОЛЕНА ФОКІВНА СВИСТУН народилася 10 липня 1946 року в містечку Стара Ушиця на Хмельниччині.
Закінчила Кам'янець-Подільський педінститут. Не один десяток років працювала учителем початкових класів.
З 1972 року живе у ДеражніІ. Друкується в періодичній пресі. Її поезії щирі, мелодійні, легко кладуться на ноти. Вона – автор і виконавець пісень «Пісня про Деражню», «Вклоняюсь, лікарю, тобі», «Моя рідна земля» та багато інших.
Автор поетичних збірок "Грають струни моєї душі", "...І проросте зерно добра", "В обіймах життя".
Своїм батькам буде вдячна за любов, турботу і за врятоване життя. Адже народилася у повоєнному 1946 році. По селах лютував голод. «Мій батько не лише працьовитим був, а й кмітливим, — розповідала Олена Фоківна. — Як Дністер вкрився кригою, то подався у Молдавію, обмінював усяку всячину на кукурудзу. Яке нестерпне для мами було те чекання, бо ж у хаті не було ані зернини, ані крихти хліба. Все ж повернувся тато з далекої дороги. Отак завдяки мамализі, що мама готувала зі змеленої кукурудзи, нам, трьом дітлахам, вдалося вижити».
Дитинство і юність пройшли у мальовничому куточку на берегах швидкоплинного Дністра. Та земля, та чарівна природа вдихнули в серце юної наддністріночки любов до поезії, музики.
Гарний голос Олена успадкувала від батьків, бо ж і тато, і мама були співаками на все село. Часто на весіллях їхній дует зачаровував гостей. Проте школярку ніколи не вабила велика сцена, бо уявляла вона себе в оточенні школярів.
У Кам’янець-Подільському педінституті цікаво було навчатися, а після лекцій поспішала ще й на репетицію народного хору. Там і зустрілася з коханим чоловіком Петром Свистуном. Їх поєднала любов до музики. Разом співали у народному хорі, а після закінчення інституту побралися.

Коли приїхала з чоловіком у Деражню, то не відразу їй запропонували роботу у школі. Була вкрай засмучена, адже не уявляла життя без шкільних буднів. Все ж сталося те, про що мріяла з дитинства, — навчати дітей. Для Олени Фоківни, вчительки початкових класів, це було більше, аніж просто робота. Навіть у ледачих школяриків уміла пробудити жагу до знань. А вечорами, перевіривши учнівські зошити, записувала ліричні рядки для вихованців — пізнавальні та повчальні. Її мелодійні вірші, покладені на музику, залюбки співали учні.
На життєвій стежці жінку не оминули болючі втрати найрідніших. Трагічно загинув її молодший син Олександр, а через кілька років через невиліковну хворобу невістка Наталя пішла у засвіти. Була у розпачі, бо ж онук Сашко, який закінчував школу, залишився круглим сиротою. Проте юнак не розгубився на життєвій дорозі — навчався в університеті, а серце бабусі зігрівали його успіхи.
Поповнилася родина Олени Свистун трьома правнуками. От тільки жалкує, що лише вона тішиться ними, бо дванадцять років тому овдовіла.
І все ж у 2017 році з’явилася на світ перша збірка поезій «Грають струни моєї душі». А услід за нею друга — «І проросте зерно добра», третя - "В обіймах життя".
Одвічна тема добра та зла, болю та радості за рідний край, за нас, простих людей, звучить у її віршах і піснях, які зігрівають, підтримують, надихають.
Роки їй не стають на заваді, бо як і у молодості, намагається, аби життя було цікаве та насичене. Олена Фоківна, поетеса і композитор, частий гість творчих вечорів, різних заходів.

Вознюк Віктор Володимирович

/Files/images/voznuk.jpg Директор Всеукраїнського науково-дослідного центру ефективного управління. Віцепрезидент Міжнародної Асамблеї ділових кіл, академік Академії соціального управління, відомий військовий та громадський діяч, поет і письменник, лауреат державної премії ім. Богдана Хмельницького Міністерства оборони України


Вознюк Віктор Володимирович народився 12 листопада 1952 р. в с. Коржівці Деражнянського району. В 1960–1970 рр.: учень середньої загальноосвітньої школи. 1970–1971 рр.: курсант Хмельницької танкової школи. З 1971 по 1996 рр. – в структурах Міністерства оборони та Військово-промислового комплексу. В 1973 р. відмінно закінчив єдиний в радянському союзі спеціалізований факультет військово-технічного училища по підготовці спеціалістів за кваліфікацією електронно-оптичні системи та прилади. В 1973 році, як військовий спеціаліст, направлений на одне з провідних підприємств військово-оборонного комплексу. В подальшому – автор ефективних розробок та винаходів в галузі оптико-електроніки та точного приладобудування.
В 2001 р. закінчив Міжнародний слов’янський університет в м. Харків за фахом менеджер-економіст.
В 2002 р. призначений директором „Всеукраїнського науково-дослідного центру ефективного управління”.
З 2006 р. директор „Європейського центру суспільного аналізу”.
Віцепрезидент „Міжнародної Асамблеї ділових кіл”.
Почесний Лицар Візантійського Ордена Лицарів Святого Гробу Господнього. Лауреат Міжнародної мистецької премії ім. Валентина Михайлюка. Відзначений державними, відомчими та громадськими нагородами СРСР, України, Австрії, Польщі, Франції та Міжнародної поліцейської асоціації.
Автор збірки поезій "Отава".
Проживає в м. Київ.

Кiлькiсть переглядiв: 531

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.