Затуманилось скло від дихання. Темна ніч просочилася в душу. Сонний вітер своїм кахиканням розбудив одинокую грушу. Нахилився бузок над лавкою, босі ноги спустивши в роси. Тихе небо цвіте фіалкою в верховітті зелених сосен. І блукаєземлею вічною теплий дух благодатного літа, заливаючись не іронічними, а гіркими зливами сміху. Анастасія Сімашова. | Пішов мій батько у похід, пішов і досі невертає. А мати жде. вже стільки літ свого солдата виглядає. Пішовмій батько на війну, пішов, де броди, де Карпати Удаль громову, вогняну на гітлерівця –супостата. Писав:«до вісли вже дійшли. Тут,видно, закипить водиця…» Писав:«вже вроцлав взяли. Штурмуєм далі – як годиться. Здається,видно вже берлін» -читала мама:«значить скоро … І … більше не озвався він –озвалось зпохоронки горе. Полігмій батько, ще й не сам. В страшне воєнне лихоліття, аж сто сільчан лишилось там, там і – навічно уграніті. Пішовмій батько у похід за честь і волю України. А мати жде. Вжестільки літ … І все не вірить, що загинув. Антон Вергатий. |
Хай вкриють скроні нам роки, неначе снігом, сивиною, -до материнської руки припасти хочеться щокою. Яка б не була доля зла, журба, печаль та біль розтануть від материнського тепла, від ніжних слів: «дитя кохане …» Долонів мами, мов рілля, труд поорав їх борознами, та нас пригорнуть, як маля – і на душі зникають рани. Ми біль і жаль кладем на них, гіркими падаєм сльозами, Та рідко так цілуєм їх, аби зігріти серце мами … Віктор Панченко. | За річкою червень виклепував коси, й духмянії трави ложив на покоси, а вітер і сонечко трави сушили і з полем зеленим про щось гомоніли. Шуміло, плескалось зеленеє море і вітер на крилах летів на роздоллі, А червень духмяний виклепував коси й світилися вогнями ранковії роси. І жайвір у небі дзвенів стоголоссям, І тихо під вітром тремтіло колосся, а червеньдухмяний ходив по покосах, волошки віночком вплітав тобі в коси. За річкою червень виклепав коси по травах шовкових гуляв собі босим, А зорі у небі, мов очі світили зі мною про щастя й любов говорили. Леонід Сєров. |
Ой,морозить вечір за вікном тополі, А я сум збираю … Поглядаю в поле, звідки в’ється стежка в зелен-руті – м’ята, Звідки своє щастя буду ж виглядати. Бо не хочу вірить: що мороз все губить, що коханий більше цих тополь не любить … Любить чи не любить – поглядаю в поле … Ой, морозить вечір за вікном тополі. Леонід Шерстинюк. | Нам до щастя – нелегко. А до квітня далеко. Крижаною ордою наступає зима. Загубився від зграї одинокий лелека. Спочивати не хоче, а дороги нема. Через море у вирій сам ніхто не рушає. Доведеться над степом скласти крила пружні. Що з того, що в лелеки неспокійна душа є? Що з того, що лелека – у своїй стороні? ... Кураї ,наче хмари – по всьому виднокрузі. Ні стулити хатину, ні завести сім’ю. І чекає лелека, як калина у лузі, як тополя у полі, на недолю свою. Мабуть, рано зреклася мрій і радощів осінь. Сивина огортає щедроцвіту сліди. Назабутому з літа у стернях колоссі – не роса,а пекучі сльозинки біди. Микола Матвіїв. |
Вслухаймось у мелодію життя, Вдихаймо звуки з чистої криниці. Даруймо із сердечної скарбниці добро. Воно продовжить майбуття. Вслухаймося в мелодію весни, як сонячні кларнети грають всюди. Обережім любов, зігріймо її, люди, з любов’ю буде все живе рости. Вслухаймося в мелодію сердець, Чисто мажорні та мінорні звуки: як ліс співає, п’янко пахнуть луки, і ніжно пахне м’ята і чебрець. Вслухаймосяв мелодію життя – окриленіми станемо й багаті … Багатство– це не те, що є в нас в хаті, духовністюнаповним майбуття. Надія Івановська. | Прогрес ступає гордо по землі його відчутно в морі і на суші, ми краще стали жити. та чому, від того зачерствіли наші душі? Красу земну заковуєм в бетон, Нас не чарують калинові гілки й не знають наші діти, що колись з верби робили чарівні сопілки. Між гордими трояндами в саду не видно вже хрещатого барвінку, не вистачило місця під вікном, щоб посадити мальву – українку. Чому ріка змиває давнину й далекими вже тії роки стали, як матері ночами рушники синам в дорогу вишивали. Зростуть сини і підуть у життя, де кожен обере свою дорогу. Чи ж будуть свято пам’ятать вони, що йде вона з батьківського порогу? Надія Поворозник. |
Від воріт, де вишні, до шляхів широких юність моя вийшла щира,ясноока. І лягли дороги, як далекі мрії, холодом тривоги і теплом надії. Колисали верби над водою тихо то весняне небо, то осіннє лихо. Десь блукала доля, десь злітала пісня. Та роки замолять всі гріхи опісля. І прийдуть з дороги спогади колишні до порогу мого, до воріт, де вишні. Олександр Янковський. | Мова,наша мова, Рідне наше слово –диво калинове, радість для душі. В тобі спів джерельця, струнимого серця, пісня соловейка з отчої землі. В тобі дзвін криниці, голос батька й неньки, колір вишиванок, в небі журавлі, на стерні покоси і холодн іроси, запах короваю на моїм столі. Тож вивчаймо мову і її шануймо, і пишаймось тим, що вона внас є. Бо такої мови, бо такого слова, бо такої пісні не знайдеш ніде. Олена Свистун. |
Я повертаюся додому, де я міцніла і росла, тут я забуду свою втому і про усі свої діла. Біля воріт зустрінуть вишні, коли вертатиму з доріг. вони, як подруги колишні, простелять цвіт мені до ніг. Мені уклониться малина і підморгне мені вікно … Моя маленька батьківщина. я булатут вже так давно! І захвилюється тополя, яка гостила в моїх снах, чи незцуралась мене доля на довгих пройдених шляхах? Тихенько скрипне поріг хати і кіт притулиться до ніг, обніме тато, потім-мати і весьдомашній оберіг. Сюди несу свої здобутки, печалі йрадості несу. Блакитні, ніжні незабудки немов спиняють плин часу. Ольга Ковпак (Стоянецька) | Ніколи свого серця не щерби, аби лише віспівувати гарно. Не промовчи шевченка у собі. Не прокричи стефаника задарма. Творив Тараса гнів, а не жура. А що поробиш, люде без’язикий, коли з-за грат у душу зазира твоя свобода, змучена до крику, Коли поети пнуться в паничі, і побратими цвенькають потроху, і кобза почорніла на плечі, як домовина вбитої епохи?! Не возлюби себе. не розгуби ні голосу, ні стогону, ні слуху. Шевченко йде дорогами доби і завжди обирає кручі духу. Іде і йтиме у тривожний час, і вже його не зупинить нікому. Ви чуєте? Минаючи парнас, Шевченко повертається додому! Гірник Павло Миколайович |
Білим обсипана цвітом вишня уполі росте. Листя в росах-самоцвітах зазеленіло густе. Вітер у квітах шепоче, бджоли над нею гудуть, вишня –це доля дівоча, в ній лиш щасливого ждуть. Вишнями вкриються віти, зачервоніютьв гіллі, будуть жита половіти – щедрий дарунок землі, але протопчуть стежину люди довишні в житах, дівчина – стане дружина, щастя –потоне в літах. Вишню обламано всюди, видно сухії гілки, вишню жорстокії люди не пожаліли таки, вишня ця– доля жіноча, пишно весною цвіла, але не бачили очі щастя й людського тепла … Федір Кржечківський |
Коментарi